Йшов скалічений солдат,

Палиця і милиця,

А дівчина біля ганку,

Голубкою милою.

Враз злетіла до героя,

Впала на коліна,

І сказала козакові

,Хоче мати сина,

Бо давно його кохає,

Майже з дит. садочка,

Хоче народить йому,

козака і дочку.

Полилась сльоза гаряча,

По щоці солдата,

І сказав він до дівчини,

Що не має хати!

Що нема у нього сили,

Щоби збудувати,

І навіщо він каліка,

Як з таким от жити?

серце рветься у дівчини,

Ті речі не чує,

Просить легеня до хати,

Душу полікує.

Приголубить, пригорне,

Борщем нагодує,

А як щиро усміхнеться,

В вуста поцілує.

Наші душі їсть війна,

Кров,ю запиває.

І зіницями своїми,

Малюків лякає.

Страх тривожить,

День і ніч,

Дитячу уяву,

Бій і полум,я,

Для них,

Вечірня заграва.

Люде, краще зупинись,

Не каліч дитину,

Не вбивай надію нашу,

Малу Україну.

Зупинись і згинь до віку,

Той, хто зазіхає,

На оте дитяче серце,

Що  смерті не знає.