Я пригадую Майдан,

Хлопців, що вмерали.

Ті, про славу України,

Про свободу дбали.

А вцілілі, майже всі,

Йшли у батальони,

Захищати Україну,

І її кордони.

Так, прості студенти, діти,

І сиві мужчини,

Залишили все, що мали,

І свої родини.

Але, був і батальон,

Із синів багатих,

Їх батьки сидять у Раді,

Воювать не радять.

Там, Аваков і Томенко,

Княжицький-синочок,

Навіть, діти президентів,

Воювать не хочуть.

Ось, дивлюся я на них,

Наче й не погані,

І на вигляд, так, нічого,

Купались в сметані.

Он Литвин, а он Кучми,

Онучок гарненький,

Не відпустить у солдати ,

Його рідна ненька.

Син Турчинова, Юща,

Здрасьте, вам три раза!!!

Ті вопше, підхватят там,

Страшную заразу!

Син Гереги і Яреми,

Нам не зрозуміти,

Чи підете в військо ви,

Народу служити?

А чи може, ви давно,

І не українці,

Може, ви уже давно,

Доич чи австрійці?

Може й так, простить мене.

Гонтарєва-мама,

Для таких, як ви, ганьба,

Це лише реклама.

Знаєм, ви давно  на нас,

Долар вже забили,

В тому сенсі, що давно,

Дулю нам скрутили.

Лиш війна уже що йде,

Не Майдан вбиває,

І про це, не тільки я,

Всі країни знають.

Але, я проста бабуся,

Що віршами пише,

Невловимий батальон,

Мажорів не лишу.

Буду я писать про них,,

Бо душа валає,

Розскажу про них про всіх,

Хай країна знає,

Може, совість в батальона,

Все ж таки заграє,

В еротичну зону всіх,

Хай не посилає.

Бо дістали ви батьків,

Чиї діти вбиті,

Будуть гнать вас пішодралом,

У вигнання жити!